Сьогодні, 10 березня, минають 157-мі роковини смерті великого сина українського народу Тараса Шевченка, видатного поета, художника, революціонера свого часу.
“Щирії полтавські українці, — писав А. Я. Кониський, — 9 березня послали Т. Г. Шевченку телеграму і, поздоровляючи його з іменинами, сподівались, що, певно, любий Кобзар утне на своїй голосній кобзі нову голосну пісню, котру почують далеко-далеко! Та ба!..
Перед обідом 10 березня прогриміла в Полтаві несподівана звістка і коло серця гадюкою обвилася… Через телеграф нам дано знати, що 10 березня, в половині шостої години зранку, умер Шевченко… Чи треба ж об тім й говорити, яке горе, яка смута, яка страшна нудьга залягла в душу кожного, хто хоть чував про Шевченка…
Увечері того ж дня була випущена по городу печатна оповістка, що завтра буде по покійному панахида. Сьогодні в ½ 1-ї години зранку Стрітенська церков була повнісенька усякого народу: панів, козаків, кріпаків, міщан і купців. От, одчинились олтарні двері і вийшли в чорних ризах протопоп з трьома пан-отцями і стали править панахиду… Коли б же ви бачили, як щиро, як тепло молились усі люди за покійного поета! які тихі та гарячі сльози лились з очей у кожного! А як заспівали вічну пам’ять, отут-то було плачу!.. Здавалось, що і дзвони гули якось не так: неначе і вони голосили жалібно-жалібно!.. Наче й вони говорили: «ні, нема, нема вже Кобзаря! Нікому тепер могучим голосом звеселить Україну!.. Що ж тепер станеш діяти, Україно, Україно, рідна наша ненько!..
Тяжко-тяжко згадувать про Т. Г. Шевченка і як про чоловіка, і як про поета…
Спочивай же, любий Кобзарю, тихо-тихо та часом поглядуй із-за могили на нас, на всю Україну, і привітай ласкаво нашу молитву, нашу любов і наше щире, жалібне слово”.
Висловлювання О. Я. Кониського “Значенння Шевченка для України. Проводи тіла його в Україну з Петербурга”, «Основа», 1861, червень, стор. 15 — 16.