Березневого понеділка 1961 року кияни, ховаючись від пронизливого вітру та поглядаючи на темне небо, добирались до роботи. Для сотень цей день став останнім у житті: вони були заживо поховані під товстим шаром селю, який затопив Куренівку, ще сотні померли в лікарнях. Більше 1500 мешканців Куренівки, а також пасажирів міського транспорту, що потрапив у зону лиха, загинули після прориву дамби в Бабиному Яру. За ними не служили панахиди, їх зумисне ховали на різних цвинтарях. Влада всіляко намагалася применшити масштаби трагедії, яка увійшла в історію як Куренівська.
Ще 11-12 березня 1961 року через дамбу переливалися струмочки води, що ставали дедалі сильнішими, однак заходів для термінового зміцнення дамби чи евакуації людей з небезпечної зони вжито не було. О 9.20 13 березня дамбу прорвало, і маса рідкої пульпи ринула вниз. Початкова висота валу сягала 14 метрів, а швидкість — 5 метрів за секунду. О 9.30 пульпа дісталася Куренівки та залила площу близько 30 гектарів. В районі вулиці Фрунзе (нині – Кирилівська) висота валу зменшилась вдвічі. Поступово розріджена пульпа ставала твердою, мов каміння. Вже в такому вигляді висота цієї маси місцями досягла трьох метрів. Потік перевертав і відносив автомобілі, автобуси, трамваї, валив стовпи електричних мереж, рвав дроти. Один з автобусів зіткнувся з вантажівкою і запалав. Пульпою було практично повністю знищено трамвайне депо ім. Красіна, кілька десятків його працівників загинули. Куренівська катастрофа знищила 22 приватних одноповерхових будинки, 5 двоповерхових, 12 одноповерхових будинків державного фонду, два гуртожитки.