Видатний український композитор Ігор Білозір народився 24 березня 1955 року в районному містечку Радехів, що на Львівщині. Був четвертою дитиною в сім’ї. В старших класах вже намагався писати музику, мав шкільний ансамбль, грав на весіллях. Своє майбутнє хлопець вирішив пов’язати з музикою.Творчість Ігоря Білозора називають одноголосно: «недоспівана пісня». Якби дожив до свого 63-річчя, написав би не одну мелодію до віршів, вистав; напевно, створив би мюзикли, може, навіть оперети, бо починав працювати і в цій царині.
Однак тоді, на початку 2000-х, талановитий галицький композитор раптом не знайшов підтримки серед влади та меценатів, здавалось, його успіх і популярність різко впали. Хтось спостеріг, що митець все частіше заглядав у чарку, хтось поспішав простягти руку допомоги, а інший ще більше заводив «побратима» в пастку. Все обірвалося на трагічній ноті… Дух Ігоря Білозора постав на Личаківському цвинтарі в постаті білосніжного ангела, створеного братами Сухорськими та Костянтином Малярчуком.
Український мелос жив у ньому і виходив десь зсередини. Завжди чемний у спілкуванні, а на репетиціях – вимогливий до деспотизму. У житті лірик, любитель казок і природи. У творчості – часто спонтанний. Вразлива, тонка, чуттєва натура. Мав дуже багато друзів – і це стало для нього фатумом.
Був глибоко духовною, набожною людиною. Часто дивився на світ очима дитини. Малим хлопцем гордився з того, що його покійні нині батьки називалися Йосиф і Марія – «як у Ісуса».
Був дитям природи, вона прислухалася до його думок. «Пригадую, як ми гастролювали в Канаді, – розповів народний артист України Мар’ян Шуневич. – Повели нас в такий величезний супермаркет, стоїмо на другому поверсі, а внизу у фойє величезний фонтан… Раптом цей фонтан перестає діяти. Ігор до мене повертається і каже: “Мар’яне, мені аж страшно стало”. Я запитав чому, а він каже: «Я собі тільки подумав: “А що би було, якби він перестав діяти?”» – (сміється). – Коли в нас були концерти на стадіонах і насувалися хмари, він завжди казав: “Хлопці, чого ви боїтеся, я все розжену”. І мало коли таке було, щоб нам перешкодив дощ».
Це був дуже романтичний юнацький час… Стали популярними обласні фестивалі, конкурси художньої самодіяльності. Зазвичай при різних організаціях, заводах збиралися юні аматори та шукали творчих поштовхів: абсолютний романтизм.
Роман Лозинський тоді був скрипалем Львівської консерваторії та мав свою музичну групу. «В мене був дуже добрий колектив, бо – випускники львівської “десятирічки” ім. Соломії Крушельницької, а тепер вже студенти консерваторії, – ми захоплювалися тоді естрадною музикою, найкращими світовими взірцями. На одному з обласних конкурсів у Львові ми зайняли перше місце. Йшов відбір і раптом чую: такий вокал звучить! Я саме такий шукаю і вже рік не можу знайти. “Це, – кажуть, – хлопці з району приїхали”. Я відшукав керівника. Ним був тоді Ігор Білозір», – розповідав Роман Лозинський.
Отже, тоді Ігор Білозір уже був одружений з Оксаною Розумкевич (Білозір), жив у Львові та працював на автобусному заводі, відродивши там самодіяльний колектив «Ритми Карпат». Коли при Львівській філармонії розпався вокально-інструментальний ансамбль «Ватра» (колишній «Ровесник») під керівництвом Івана Поповича, «хлопці із автобусного заводу» пройшли суворий відбір художньої ради, яку очолював тодішній директор філармонії Микола Кулій, і зайняли вакантне місце. Так з’явилася нова «Ватра» під проводом студентів консерваторії Ігоря Білозора та Романа Лозинського. Останній, хоч і співпрацював доти ще з одним відомим колективом «Арніка», перейшов до ватрівчан разом із сестрою Мартою, яка, як і Оксана Білозір, була солісткою ансамблю.
ВІА Львівської філармонії, як згадує тодішній його учасник Андрій Береза, починав без костюмів, інструментів і грошей. Згодом це став ансамбль впізнаваний і улюблений чи не в усьому Радянському Союзі. З гастролями були на Далекому Сході та в Середній Азії, в Москві, Сибіру, на Сахаліні, двічі виступали для «обмеженого контингенту» в Афганістані (і там не бракувало українських хлопців), побували в Чорнобилі. «За той період ми дали близько 5 тисяч концертів», – підсумувала якось Оксана Білозір.
Семикласника із Радехова Ігоря Білозора, який заснував серед школярів гурт «Вікторія» і пробував самотужки писати пісні, записала і «прокрутила» по Львівському радіо редактор музичних програм Марта Кінасевич. Звідси починається вихід у люди…
Молодий поет-пісняр і багато інших творчих людей тягнулися в товариство Ігоря Білозора: хотілося бути в його колі – колі магнетизму талановитої людини, красивої, спокійної, дуже культурної. З іншого боку, в його товаристві було багато випадкових людей, часто заздрісних, недоброзичливих, а то й таких, які мали завдання контролювати кожен його крок. Серед його друзів, запевняє Олесь Дяк, були й люди з КГБ.
Та початок «чорної смуги» в житті керівника найуспішнішого ВІА простежується роком раніше, коли Ігор кинув усі свої зусилля, аби належно відсвяткувати у Львівській опері 20-річний ювілей «Ватри». Виконавці, зокрема, й перші «ватрівчани», погодилися виступати безкоштовно, але треба було оплатити оренду залу. Десятки львівських підприємств на словах погоджувалися бути спонсорами свята, а на ділі «виглядало так, ніби на кар’єрі Ігоря Білозіра уже поставили хрест.
Це співпало з непростим часом для «Ватри», коли Оксана Білозір пішла до Києва, часто змінювалися виконавці, втомлювали нескінченні репетиції. Свою роль відіграла зайва чарка. Про Ігоря подумали, що він своє відпрацював. Тим часом «Ватру» запросили у закордонний вояж, в одне із містечок США, де вона взяла участь у Фольклорному фестивалі. Окрилений таким успіхом, Ігор, повернувшись, готувався до масштабного звітного концерту «Ватри» на стадіоні «Україна», який мав відбутися восени 2000 року. Але доля хотіла, щоби того ж літа друзі зібралися у цьому місці на концерт-реквієм у 40-й день по смерті композитора.