Наступу польських військ передувало підписання представниками УНР і Польщі 21 –24 квітня 1920 р. трьох конвенцій, які одержали назву «Варшавська угода». Польська держава визнавала право УНР на незалежне існування, а Директорія та Головний Отаман С. Петлюра визнавалися найвищою владою в Україні. Натомість Західна Україна з населенням 5,2 млн осіб мала залишитись у складі Польщі. Війська УНР разом із польськими військами мали взяти участь у радянсько-польській кампанії, унаслідок якої передбачалося відновити суверенітет УНР над захопленими більшовиками районами України.
25 квітня 1920 року польські війська атакували позиції Червоної Армії. Ділянкою фронту від Мозиря до Олевська командував генерал Юзеф Рибак; від Олевська до Полонне — генерал Едвард Ридз-Смігли; від Полонне до Проскурова (Хмельницького) — генерал Антоні Листовський; від Проскурова до румунського кордону — генерал Вацлав Івашкевич. Крім того, дії поляків, відповідно до договору, підтримували війська Симона Петлюри (близько 15 тис. осіб). Дії Пілсудського викликали невдоволення Франції, яка сподівалася на виступ поляків єдиним фронтом зі ЗС Півдня Росії.
До 28 квітня польські війська зайняли лінію Чорнобиль — Козятин — Вінниця — румунський кордон. В Житомирі маршал польської армії Юзеф Клеменс Пілсудський зробив промову до українського народу, наголошуючи, що українці мають право на свою незалежну державу. А потім, протягом доби пройшли 90 км і спинилися біля брами Києва, не зустрічаючи опору. Все говорило за те, що Сергій Меженінов відвів армію, ухиляючись від прямого зіткнення.
6 травня була захоплена Біла Церква. Наступного дня частини Червоної Армії втекли з Києва. Незабаром у Київ вступили кавалерійські частини війська польського (а 8 червня — піхота). Але 14 травня в Білорусі почався наступ радянського західного фронту. А 12 червня в Київ увійшла Червона Армія.