(Без)бар’єрність для людей з інвалідністю

У багатьох країнах світу люди з інвалідністю живуть повноцінним життям на рівні з іншими, чого, на жаль, не скажеш про Україну.
Труднощі з громадським транспортом, проблеми із забезпеченням безбар’єрного доступу до лікарень, магазинів, зрештою, відсутність пандусів та ліфтів у самих житлових будинках маломобільних груп. Все це заганяє людей з обмеженими можливостями у глухий кут і часто робить їх ізгоями суспільства, заручниками власних квартир.
Координатор програми Національної Асамблеї людей з інвалідністю «Безбар’єрна Україна», голова правління Львівської обласної організації «Реабілітація осіб з інвалідністю» Ярослав Грибальський переконаний, що життя через інвалідність не закінчується, воно може бути таким же яскравим, якщо не замикатися в собі.
«Я сам пройшов через весь цей шок. Коли отримав травму хребта у юнацькому віці, сподівався на якесь диво, зцілення… Зі мною у палаті тоді лежав чоловік на кілька років від мене старший з такою ж травмою. Він сказав мені те, що перевернуло усе в моїй голові: «А що ти сам робиш, щоби повернутися до життя? Хочеш змін? Працюй над собою, не спиняйся, дій». Це був, так би мовити, мій перший психолог… Пам’ятається випадок, коли 1992 року тільки-но починали робити табори активної реабілітації у Львові, ми величезною компанією зайшли в одне кафе. Побачивши таку кількість людей на візках у багатьох з’явилися сльози на очах, люди пригощали нас кавою та морозивом. Тепер ніхто так не дивується, нині ми ставимо питання зовсім по-іншому і вже вимагаємо безбар’єрності, а в той час сприймали можливість бути з іншими в кафе, як милість…», – пригадав він.
Як стверджує перший заступник голови Львівської обласної асоціації інвалідів Оксана Кіяновська, поняття безбар’єрності є дуже різноплановим, і не варто акцентувати увагу лише на проблемі фізичної доступності.
«Однією з найболючіших проблем є доступ до інформації. Добре би було, якби існувала державна програма обов’язкового забезпечення всіх людей з інвалідністю, які цього потребують, персональними комп’ютерами. Це б дало їм можливість спілкуватися, шукати роботу, вчитися…», – пояснила вона.
Своєю чергою Ярослав Грибальський також погодився із тим, що брак інформації – велика проблема для людей з інвалідністю.
Водночас перший заступник голови Львівської обласної асоціації інвалідів зазначила, що питання доступності часто зводиться лише до проблеми з пандусами.
«А як же із доступністю до освіти, медичних закладів? Що робити жінці на інвалідному візку, яка прийшла на огляд до гінеколога, як їй вибратися на це крісло? Як інваліду-візочнику отримати рентген, адже його роблять тільки, коли ти стоїш? Що говорити інвалідам, які не можуть самостійно пересуватися і живуть на верхніх поверхах будинків без ліфтів?!», – обурилася вона.
Також Оксана Кіяновська наголосила на тому, що нині маємо ще велику проблему із законодавством.
«Наші закони не мають механізмів реалізації та несення відповідальності за їх невиконання. Ми вже неодноразово ініціювали звернення щодо необхідності нового закону про статус людей з інвалідністю. Адже і у ветеранів, і у чорнобильців є статуси, а в інвалідів – нема. Людина з інвалідністю не має документа державного зразка, який би засвідчував її інвалідний статус. Тобто, нема такого посвідчення про інвалідність. Якщо чорнобилець приходить і каже, що він ліквідатор, то людина з інвалідністю, яка має якісь пільги, мусить принести купу документів. Більше того, щороку підтверджувати свою інвалідність, це стосується і тих, що не мають рук чи ніг…».
Водночас він додав, що тепер при зведенні нових церков таки будують пандуси.
Вічна проблема із пандусами.
Як пояснив Ярослав Грибальський, Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів» говорить, що облаштувати будинок пандусом має той, у кого цей об’єкт перебуває на балансі, – чи це ЖЕК, чи ЛКП, чи ОСББ, чи кооператив.
«Зробити пандус всередині під’їзду, де є 3-6-9 сходинок, – неможливо, бо на 10 см висоти має припадати 1,20 м довжини ухилу. Тобто, якщо три сходинки – це 45 см висоти, то довжина цього ухилу має бути 5 м. Ви уявляєте собі це?! Тому і кажу, що в під’їзді такий пандус зробити нереально. Втім, можна встановити спеціальний піднімальний пристрій. Але тут є сумнів, що він довго пропрацює неушкодженим, а ще є питання щодо його ціни.», – каже він.
«Чи в усіх житлових будинках, де мешкають візочники, є пандуси? Ні. Виходячи з ситуації, люди вже самостійно намагаються якимсь чином вирішити цю проблему… Так, особисто я намагаюся слідкувати за тим, щоб за передбачені у міському бюджеті кошти виконувалися вимоги доступності. От, наприклад, починаючи з 2013 року, на всіх вулицях, де перекладають тротуари, вже робляться спеціальні пониження. Ці кошти не були цілеспрямовано виділені на це, просто я порушив це питання», – сказав Ярослав Грибальський.
«У ст.9 Конвенції ООН про права інвалідів людей з інвалідністю зазначається про те, «щоб надати людям з інвалідністю можливість вести незалежний спосіб життя й усебічно брати участь у всіх аспектах життя, держави-учасниці вживають належних заходів для забезпечення людям з інвалідністю доступу нарівні з іншими до фізичного оточення, до транспорту, до інформації та зв’язку, зокрема інформаційно-комунікаційних технологій і систем, а також до інших об’єктів і послуг, відкритих або таких, що надаються населенню, як у міських, так і в сільських районах».
Тобто, говорячи про право маломобільних груп на освіту, медицину, культуру, насамперед слід подбати про доступність до цих закладів. І це довгий процес. По-перше, слід проаналізувати існуючий стан доступності, по-друге, визначити, що варто робити у цьому напрямку для вирішення проблеми, по-третє, порахувати скільки коштів знадобиться і знайти джерела фінансування», – додав Ярослав Грибальський.
Як допомогти інвалідам не ховатися у чотирьох стінах?
Як наголосила Оксана Кіяновська, вирішенню проблем комфортності життя людей з інвалідністю має передувати величезна просвітницька робота.
«Велику роль відіграє людський фактор: маємо дуже низький рівень культури в ставленні до людей з інвалідністю. Якщо в інших країнах суспільство сприймає людей з фізичними вадами як рівних собі, то в нас у багатьох випадках є зневажливе ставлення. Здорові люди не ставлять себе на місце інвалідів і не задумаються, що щось подібне могло б статися із ними… А як то кажуть, ситий голодного не зрозуміє», – пояснила вона.
Своєю чергою Ярослав Грибальський зауважив: «Коли людина тільки-но отримала інвалідність, її треба підтримати, допомогти адаптуватися до цієї ситуації. Принаймні раз з нею прогулятися… І, коли вона спробує гуляти раз, другий, третій, то це стане нормою, вона не схоче більше ховатися у своїй квартирі…Одна моя знайома працює у військовому шпиталі і займається травмованими хлопцями. Вона пояснює їм, як звикнути до життя на візку, виїжджає з ними на вихідних на прогулянку, водить на каву до кав’ярень, до Львівської опери та інше. І, починаючи з шпиталю, хлопці соціалізуються і переконуються, що не все так сумно, як здається…».
Ми вільно розгулюємо містом, ходимо у ресторани, спортзали та театри і навіть не уявляємо, що може бути по-іншому. А по-іншому, на превеликий жаль, буває. Багато візочників живуть у світі чотирикутної самотності своєї квартири та роками не виходять на вулицю. І нехай у нас й справді різні можливості, однак однакові права. Так, у світі люди з інвалідністю давно вже живуть звичним життям, не відчуваючи ніякої дискримінації: вони подорожують, відвідують концерти, займаються різними видами спорту, ходять на роботу до офісу. На жаль, наші державні мужі не надто переймаються цією проблемою. Але, як то кажуть, починати треба з себе і кожен з нас може допомогти цим людям соціалізуватися – добрим, словом, посмішкою, підтримкою…

Поділитись:
НА ГОЛОВНУ

Варто подивитись:

Загрузка...