Видатний український композитор Ігор Білозір народився 24 березня 1955 року в районному містечку Радехів, що на Львівщині. Був четвертою дитиною в сім’ї. В старших класах вже намагався писати музику, мав шкільний ансамбль, грав на весіллях. На весняних канікулах 1969 року замість цирку семикласник Білозір потрапив на обласне радіо до Марти Кінасевич.
Марта Львівна тоді була найпопулярнішим диктором, оскільки вела передачу «Мандрівний меридіан”, яка не мала аналогів в Україні. Досвідчений музичний радіожурналіст повірила хлопцеві і зробила перший професійний запис пісень нікому не відомому Ігореві Білозіру. Семикласник Ігор ще не знав нотної грамоти, тому багато шкільної музики пішло безслідно. А з того, що записав тоді на радіо, залишилася пісня “Любить – не любить” і деякі “шматочки”, які він пізніше використав у “Пшеничному перевеслі”. У фонотеці львівського радіо не вберегли безцінних записів того щасливого недільного дня.
Своє майбутнє хлопець вирішив пов’язати з музикою. Спочатку вступив на хормейстерське відділення Львівського музпедучилища, а згодом і закінчив ще й диригентське Львівської консерваторії, а ось композиторське не вдалося. Щоб отримати диплом, залишалося тільки захиститися. На творчість Богдана Стельмаха, на чиї слова Ігор написав дипломну роботу (це була рок-опера “Стіна”), було накладено заборону.
Декілька років переносили захист. Пропонували переписати роботу або замість Стельмаха написати іншого автора. Усе закінчилося нічим, Ігор так і не отримав диплома про вищу композиторську освіту, хоч консерваторія – у двох хвилинах ходу від його помешкання.
Білозір навчався в того ж викладача, що і Володимир Івасюк – Лєшека Мазепи, людини справедливої, чесної, професіонала музики. Хоч Ігор не дружив з Володею, але часто згадував ті моменти, коли вони сиділи на лекціях поруч.
4 червня 1977 року Ігор Білозір одружився з Оксаною Розумкевич. 1 серпня того ж року Ігор Білозір очолює ансамбль “Ритми Карпат” Львівського автобусного заводу.
25 червня 1979 року вже через місяць після похорону В. Івасюка у Львівській обласній філармонії утворюється новий вокально-інструментальний ансамбль під орудою І. Білозіра – “Ватра”. Учасники ансамблю мріяли про гарні сценічні костюми, світло, мікрофони. Самі майстрували звукові колонки. Перші виїзди у далекі і близькі райони і села – на благенькому автобусі, який не раз пхали із снігових заметів чи болотяних калабань.
Перший репертуар включав народні пісні, а також те, що писав Ігор Білозір – на той час і надалі самодіяльний композитор.
Перше визнання до колективу прийшло у Тернополі. Тут, у квітні 1981 року, “Ватра” стала не лише лауреатом ІV республіканського конкурсу комсомольської пісні “Молоді голоси”, а і його найяскравішим відкриттям.
Свої перші вдалі пісні Ігор запропонував Софії Ротару, але вона їх не взяла (“Пшеничне перевесло” і “Щороку – і весна, і осінь” на вірші Б. Стельмаха). Нічого жіночого, окрім підспівок, на початках “Ватри” не було. Бек-вокалістками були Оксана Білозір, Марта Лозинська, Світлана Соляник, співали тільки хлопці. Згодом більше десяти років Ігор писав пісні переважно для Оксани, яка стала лідер-солісткою “Ватри”.
Ігор завжди був і залишався українцем, по духу і по крові. Російською розмовляв зі страшенним акцентом. Якось на литовському телебаченні ламав голову і ніяк не міг перекласти на російську назви пісень з “ватрівського” репертуару: “Бодай ся когут знудив”, “Верховино, мати моя” чи “Кедь ми прийшла карта”. Якщо “Ватра” і співала тоді обов’язкові пісні “братніх республік”, то тільки в перекладі на українську і у власній обробці.
Пісні “Ватри” все вище піднімали неповторність, творчий та самобутній геній Ігоря Білозіра. “Світлиця”, “Щороку – і весна, і осінь”, “Джерело”, “Перший сніг”, “Розпитаю про любов”, “Калино, калино”, “Толока”, “Пшеничне перевесло”, “Не сип, мила, скла”, “Надивлюсь на тебе”, “Весільний марш”, “Рушимо, рушимо”, “Збирались хлопці”, “Многая літа”, “Зона” – на вірші Б. Стельмаха, “Ніби вчора”, “Коханий” – з П. Запотічним, “Вірю”, “Ласкаво просимо”, “Вічний вогонь” – В. Крищенка, “Чумацький шлях” – Р. Кудлика, “Новорічна” – М. Міщенка… Вони звучали і звучать не лише у виконанні “Ватри”, але й В. Зінкевича, Л. Сандулеси. Їх включили до репертуару діаспорні гурти та виконавці. Як тут не згадати Квітку Цісик і її виконання пісні “Коханий”.
Час йшов, змінювалися умови життя, суспільні відносини. 13 травня 1990 року Ігор Білозір вирушає на стажування у Канаду і США. Йому потрібна була школа аранжування, школа менеджерів, почав освоювати заморську техніку – комп’ютер “Ensonic”. Вірилося, що все найкраще попереду, що його композиторська зірка запалає ще ясніше. Але “далеко від дому”, за океаном його щось постійно мучило, не добув до кінця, вилетів на два дні раніше. Як виявилося – попереду були велике горе і розчарування. До Варшави за ним виїхала Оксана. З першого погляду зрозумів усе. Поїхав просто до Радехова: помер батько, Йосиф Дмитрович. Але цим не закінчилося. Після похорону Оксана повідомила про розлучення.
Розлучалися болісно і довго, жодних кроків до повернення не було, все залишалося в минулому. Хоч визнавали, що винні обоє, нікому від того не було легше. Вихід Оксани з ансамблю відбувся на фоні втрат в національній культурі. Полетіли шкереберть усі плани, задуми, мрії, пригасла і з часом згасла “Ватра”, яка з серпня 1991 року переросла в самостійний мистецько-музичний центр.
Незабаром Ігор познайомився зі студенткою української філології Львівського університету Ольгою Максим’як, що стала його другою дружиною.
Останні роки Ігор залишався в тіні, хоч писав гарні пісні (“Від Бога”, “Встань з колін, народе мій”, “Віщий сон”), чудову інструментальну музику, але вони вже не мали гідної оцінки і належного поступу. Довгий час вишукував місце для своєї студії. Ігор за натурою був мрійником з трепетно-дитинною душею, мав багато задумів і планів. Це і записи на власній студії на рівні світових стандартів, випуск касет і компакт-дисків, твори для молодих обдарувань, популярних співаків і виконавців з діаспори, низка контрактів з іноземними фірмами.
Трішки піднесло настрій запізніле визнання. 1997 року Ігорю Білозіру присвоєно звання Народного артиста України (Заслуженим був від 6 березня 1990 року).
У ніч з 8 на 9 травня 2000 р. Ігор Білозір був жорстоко побитий двома п’яними росіянами Дмитром Вороновим та Юрієм Калініним за спів українських пісень в кав’ярні “Цісарська кава”. Це відбувалося на очах у десятків людей в центрі Львова, за п’ятсот кроків до рідної домівки. 16 травня – півгодинна клінічна смерть, 28 травня – назавжди зупинилося серце, 30 травня – 150 тисяч людей з усіх усюд проводжали в останню путь Великого Українця. Кучмівське негласне табу по відзначенню цієї сумної події до цих пір діє в м. Львові, тому в цей день (8 травня) львовяни не кладуть квіти та не запалюють свічок на місці трагічної загибелі видатного українського композитора Ігоря Білозіра.