Таємниця Яворівського полігону

Ціна одного з найбiльших у Європi вiйськових полiгонів — Яворівського – 170 сіл зрiвняно з землею, 125 тисяч селян вивезено, 20 храмiв сплюндровано, один із них розстрiляно. Депортованi мешканцi сiл, знищених у 40—50–х роках для будiвництва полiгону, вимагають компенсацiї за втрачене майно i просять надати їм статус репресованих.
На територiї полiгону — руїни старенької церкви, нині відреставрованої. На стiнах — слiди вiд куль. По них можна вивчати iсторiю вiтчизняної зброї. 50 рокiв поспiль автоматні черги лунали тут замість церковних дзвонiв — церква святого Михайла служила мiшенню для стрiльби з танкiв.
Ранiше це був величний храм села Велика Вишенька. У 1940–му, коли розпочалося будiвництво вiйськового полiгону, мiшенню стала не лише церква святого Михайла. У всій околиці було знищено 20 храмів, депортовано 125 тисяч селян. Бабина Долина, Крем’янка, Чернече, хутори Юськiв, Кургани — це лише деякі зі 170 сіл та хуторів, які було знищено безслідно.
З погляду вже iсторiї, ситуацiя проста до банальностi: мiсце, де будували полiгон, було заселене селами та хуторами, вiдповiдно, територiю «розчищали». «Перевозимо разом із людьми (25 чоловiк у вагонi) 8 корiв, 20 свиней, 10 телят, 50 овець. У тому числi з Янiвського району — 1010 чоловiк, з Рава–Руського — 1349, з Магерiвського — 1500 осiб» — витяг із заявки на рухомий склад для переселення в Аккерманську область. 78 років цей документ пролежав у папцi з написом «Постанова СС–41 вiд 13.02.1940 року «Про вiдвод земель зенiтно–артполiгону Київського особливого округу».
Гриф «цiлком таємно» накладав вето не лише на розголошення таємниці депортацiї населення, а й на саме людське життя. У тих записках — долі українців. Та на селян нiхто не зважав i з їхньою думкою не рахувався. Перечитимеш системi — станеш iзгоєм у країнi, якої не маєш, а якщо залишишся живим — гнитимеш у Сибiру.
Бессарабський шлях.
Село Верещиця славилася в окрузi як куркульське село. Сьогоднi воно добряче пiдупало. Колгосп давно розпався, коня для обробiтку землi не кожен годен купити, тож село жене самогонку i шукає заробiтку по свiтах.
Як почали полiгон будувати, селом чутки пішли: виселятимуть. Але люди не хотіли в це вірити. Та в сороковiм прийшли вiйськовi й наказали збиратися. Люди як з тієї Бессарабiї пiшки додому йшли — черствого куска жаднi були, в чужих людей просили. У Молдовi прожили шiсть рокiв. Там нас, українцiв, не любили. Тiльки поселимося в яку покинуту єврейську чи нiмецьку хату, обживемо, аж мiсцевi приходять i кажуть: «Шукай собi iнше житло». Працювали там чорно. Якось зiбралися нашi, верещанськi, люди і постановили: повертатися додому.
Майже мiсяць були в дорозi. Стирали до крові босі ноги. Йшли з Бессарабії в Галичину. Спали пiд тинами, їли що доведеться. Дорослi i сильнiшi йшли пiшки. Старих, немiчних i малечу везли на підводах. Охлялі коні заледве ті вози з напівживим людом тягли. За пiдводами йшли прив’язанi корови. Свиней, кiз та овець гнали поперед себе. Йшли галичани додому «партизанськими стежками». Вночі. Вдень у лісах переховувалися. «Приїхали до села, а села немає. Хати з землею зрiвнянi. Лише на подвiр’ї Слобід погрiб вцiлiв, то вони в ньому й жили, а решту — землянки викопували», — згадують «полiгонiвську» депортацiю.
Усупереч енкаведистам, а потім уже кадебістам, зруйнована Верещиця знову ожила. З Бессарабiї, Запорiжжя, Сибiру поверталися люди до своєї землі. Та тiшилися рiднiй сторонці недовго. В 1950–му Ганну, на той час молоденьку й вагiтну дружину Iллi Слободи, та багатьох інших селян знову депортували.
«Завезли на Днiпропетров­щину. Рай нам обіцяли. Казали, буде на чужині i хата, i земля. А насправдi ми знову в пекло потрапили. Жили у людських сараях, просилися до осель, аби тіло грішне змити i дiтям таку–сяку їжу зварити. У багатьох верещанських людей дерево на будову хат при виселенні забрали. Казали: на новому мiсцi вiддадуть. Вiддали. Бачили ми те дерево, як власні вуха. Я й сина там, у чужому сараї, народила. Вiн ще й пiвроку не мав, як ми знову до Верещицi повернулися. Як i першого разу, хата наша вже з землею зрівняна була, тож у рiднi тулилися…»
Через якийсь час непокiрних мешканцiв Верещицi вкотре намагалися вiдселити. Але навченi гiрким досвiдом поневiрянь на чужинi селяни стали хитрувати. Як ішли комiсiї вiдселяти — залишали свої обiйстя і… переховувалися у лiсах.

Поділитись:
НА ГОЛОВНУ

Варто подивитись:

Загрузка...