Знайдено невідомий заповіт митрополита Андрея Шептицького

“Працюючи з фондами ЦДІАУ у м. Львові, які відносяться до періоду діяльності митрополита Андрея Шептицького, натрапив на один дуже цікавий документ, який вартий особливої уваги дослідників спадщини цього славного Мойсея нашого народу”, – повідомляє Юстин Бойко, Синкел у справах монашества у Львівській архієпархії УГКЦ. Про це пише Гал-Інфо.

Зберігається він у фонді №201, опис 5, справа 38. Його повна назва у архівному каталозі звучить так: «Звернення митрополита Шептицького Андрея до народу, написане на випадок його смерті або ув’язнення, про призначення Сліпого Йосифа своїм наступником. Чернетки». Документ датується 1940 роком. Очевидно, що він так і ніколи не був опублікований, але дуже чітко віддзеркалює тогочасні настрої самого митрополита Андрея.

На підставі таємних домовленостей між гітлерівською Німеччиною і Радянським Союзом (так званого Пакту Молотова-Ріббентропа), що були підписані 23 серпня 1939 року у Москві, 17 вересня того ж року Червона Армія вторглась на територію Польщі. А вже 22 вересня 1939 року польський генерал Лянгнер, перебуваючи у повному оточені, був змушений підписати «Протокол про передачу Львова військам радянським». Щоправда, багато жителів міста пробували об’єднати зусилля, щоб боронити своє місто, але їхні зусилля були безрезультатними перед великою воєнною машиною.

Про настрої населення, які панували у Львові в часі вступу Червоної Армії до міста, можна судити зі споминів, що їх залишили свідки тих подій. І так, знаний на той час священик та відомий богослов УГКЦ Григорій Костельник, який пізніше став на чолі її ліквідації радянським режимом у 1946 році, залишив наступний спомин:

«Сонячний день, саме полудень. “Доблесна” червона армія в’їздила до Львова з Личаківської рогачки. Ми несміливо заглядали крізь вікна з будинків св. Юра на Городецьку вулицю. Несміливо тому, що червоноармійці тримали в руках готові до вистрілу рушниці з наїженими багнетами, спрямовані на кам’яниці… Їхали менші танки та авто з вояками. На деяких автах при красноармійцях пишалися місцеві підростки з червоними кокардами».

Зі споминів інших містян можна зрозуміти, що одні зустрічали червоноармійців, як визволителів, а інші зі страхом очікували того, що буде далі. А й справді, лиха з цими непрошеними гостями не довелося чекати довго, особливо духовенству і вірним УГКЦ.

На початку свого урядування у Львові радянська влада закрила Львівську Богословську Академію та Семінарію, заборонила друкувати журнали на богословську тематику. Священикам було заборонено душпастирювати у лікарнях, а також науково-освітніх установах. Багато чернечих чинів і згромаджень внаслідок примусової націоналізації майна позбулися своїх домів, а їхня соціальна діяльність була цілковито заборонена.

Наприкінці ж 1940 року розпочали арешти і розстріли духовенства УГКЦ. За даними зібраними науковими працівниками Музею «Територія терору», було ув’язнено або замордовано близько 32 священиків, а 33 – заслано на каторги до Сибіру. На парафіях у Львівській Архиєпархії, яких тоді налічувалося 1267, залишилось діяти всього 807 священиків.

Радянська влада не наважувалася тільки арештовувати ієрархію УГКЦ, однак це питання було тільки справою часу. І якби не початок війни гітлерівської Німеччини з Радянським Союзом, ліквідація УГКЦ сталася б безумовно раніше. Восени 1939 року радянська влада дала чіткий сигнал митрополиту Андрею, розстрілявши у Прилбичах його наймолодшого брата Станіслава Леона разом з дружиною Ядвігою. Через це Митрополит разом з іншими ієрархами та провідниками монаших спільнот жили в очікуванні гіршого лиха, а тому вирішили заздалегідь приготувати поручену їхньому проводу паству і забезпечити існування Церкви в умовах переслідування.

У жовтні 1939 року митрополит Андрей призначає екзархів для вірних візантійського обряду, що проживали на території Великої України і Росії. Преосвященний Миколай Чарнецький був призначений екзархом для Волині та Полісся, а о. Климентій Шептицький – екзархом для Росії та Сибіру.

Оскільки митрополит Андрей перебував на схилі віку і в поганому здоров’ї, потрібно було забезпечити провід Церквою відповідною ієрархією. Через це він кілька разів пропонував як кандидата на свого наступника ректора Львівської Богословської Академії о. Йосифа Сліпого, але польська влада на підставі властивих їй повноважень, що виникали з Конкордату від 1925 року, не годилася на цю кандидатуру.

Політичні зміни, які зайшли внаслідок радянської опукації Польщі, відкрили перед митрополитом Андреєм можливість все ж таки висвятити бажаного ним кандидата на єпископа-помічника з правами наслідника. І він це робить 22 грудня 1939 року в присутності єпископів Никити Будки і Миколая Чарнецького, а також членів капітули. Однак, з огляду на небезпеку, яка нависла, він вирішує тримати факт єпископської хіротонії о. Йосифа Сліпого у тайні.

Рідний брат Митрополита архімандрит Климентій Шептицький був також дуже добре свідомий усієї небезпеки, яка нависла над УГКЦ у зв’язку з радянізацією Західної України, особливо Львова. Оскільки його проводу була в особливий спосіб поручена монаша спільнота Студитів, він вирішив заздалегідь і їх підготувати до можливих переслідувань з боку радянської влади.

13 червня 1940 року в день празника Собору 12 Апостолів він пише до усіх монастирів Студійського Уставу окреме послання, яке дійшло до наших днів під назвою «Посліднє слово». У ньому, вже на початку він стверджує, що пише його на випадок його вивезення з Галичини або смерті. На кількох сторінках він подає чіткі рекомендації монахам, як вони мають поводитися в часи переслідування і що повинні будуть зробити після його закінчення. Наприкінці ж, прощаючись на всякий випадок зі своїми монахами, він пише:

«Коли Ви, дорогі мої Отці і Брати, будете читати це моє письмо, мабуть, мене вже поміж Вами не буде; покликаний Всевишнім здати звіт з мого життя, буду вже, певно поза межами часу – в світі без віку (…) мене, нужденного і многогрішного раба Божого, спімніть часом, як ласка, добрим словом молитви».

Все вище сказане дозволяє нам зрозуміти атмосферу в період першої радянської окупації і ситуацію, у якій знайшовся провід УГКЦ на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким.

Характеристика «Заповіту»:
Звернення митрополита Андрея до вірних і духовенства, про яке ведемо мову, є надзвичайно цінним тому, що дозволяє нам зрозуміти його думки і переживання в період першої радянської окупації Галичини, а також погляди на майбутнє Церкви.
Спершу кілька слів про сам документ. Отож, він охоплює три аркуші, які записані з обох сторін. Текст першого аркушу є набраний у машинописному варіанті, на якому видніються правки рукою митрополита Андрея. Натомість два другі – збереглися у рукописному варіанті. На них також видніється редакційна праця Митрополита.
Немає сумніву у тому, що автором тексту був особисто митрополит Андрей. На це вказують, як вже згадувані особисті правки, так і стиль мови. Як відомо, станом на 1940 рік митрополит Андрей дуже погано володів правою рукою, а тому текст він начитував своєму особистому секретареві. Той спочатку записував його ручно, а опісля переносив на машинописний варіант. Останній також ще раз переглядався митрополитом Андреєм, і аж після цього готувалась остаточна версія, на якій митрополит ставив свій підпис, печатку, а також вихідний номер і дату.
Якщо мова йде про «Заповіт», то він дійшов до нас у стані редакційного, але вже фінального етапу. Він не містить особистого підпису митрополита Андрея. Про час написання «Заповіту» свідчить дата, яку знаходимо на полях зворотної сторони третього аркуша – «26.VII.1940».
Рукописна частина документу містить основний текст, а також два додатки, позначені як «Картка А» і «Картка В». Вони були написані пізніше і повинні були бути доданими до основного тексту. Почерк рукописної частини «Заповіту» належить особистому секретареві митрополита Андрея о. Володимиру Грицаю (помер 8 травня 1976 року)[1]. Це можна досить легко довести, співставляючи текст «Заповіту» з текстами його особистих листів до Митрополита, що їх він писав у різний період, і які зберегли у фондах ЦДІАУ у м. Львові.

Зміст «Заповіту»:
Зміст «Заповіту» поділений на кілька частин. У вступній частині, яка займає один абзац, митрополит Андрей вказує на причини його написання, а також просить про його публічне прочитання Божому людові відразу після того, як він буде офіційно оприлюдненим.
Після цього Митрополит повідомляє духовенство і вірних, що 22 грудня 1939 року в празник Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії він висвятив на єпископа-помічника з правом наслідства о. Йосифа Сліпого. При цьому він перелічує усіх, хто був свідками цього, а також зазначає, що все це було зроблено з благословення Апостольського Престолу, і що до Риму були переслані відповідні документи. Митрополит також подає причину, через яку не можу оприлюднити факт єпископської хіротонії о. Йосифа Сліпого:
«Ми у Львові заховували посвячення Преосв[ященного – ред.]. Йосифа в тайні приготовуючися на переслідування зі сторони уряду СССР, який по нашій думці нехибно скорше або пізніше розгромить нашу Церкву. В часах такого переслідування, як те ми його очікуємо може бути для добра Церкви річею конечною, щоби гонителі не знали хто є зверхником єпархії».
Наступним кроком митрополит Андрей переходить до характеристики особи свого наступника. Він його описує з найкращої сторони, перераховуючи при цьому усі його заслуги перед Церквою та Архиєпархією, зокрема у той час, коли він був Львівської Духовної Семінарії та професором богословія.
Але, мабуть, найбільш промовистими словами, якими він характеризує нововисвяченого єпископа Йосифа Сліпого, є ось ці:
«Про нього можу сказати, уживаючи слів св. Павла, що «не мав я нікого так однодушного» як Преосв[ященного – ред.]. Йосифа тому маю певну в Бозі надію, що Преосв[ященний – ред.]. Йосиф довгі літа буде вашим душ пастирем-митрополитом і поведе вас Божими дорогами до вічного спасення».
І врешті остання частина «Заповіту» митрополита Андрея є найбільш цікавою, а навіть пророчою. Як відомо, справа єдності Христової Церкви була для нього головною ціллю життя. Він про неї говорить чи не у кожному своєму посланні. Українську Греко-Католицьку Церкву він бачив як апостола святої справи “З’єдинення Церкви на Великій Україні і в Росії”. Тому, пишучи свій «Заповіт» і бачачи незворотність переслідування Церкви радянським режимом, він з надією спробує заглянути у майбутнє:
«Маю сильну надію, що Всевишній двигне нашу Церкву, наше духовенство і нарід, і дасть нам часи мирного і свобідного розвою христ[иянського]. католицького церковного й народного життя.
Я пересвідчений, що з благодати Ісуса Христа Бога через наші жертви і все, що ми потерпіли, спасе тепер єще нез’єдинених наших братів. Між ними є на жаль таке множество неохрещених дітей, що виховуються без пізнання Бога і тільки нещасних жертв безбожницкої пропаганди. Вони вернуть до віри і до єдности катол[ицької]. Церкви і наша Церков пошириться на цілу Україну і на цілу Росію.
Я тих часів певно не дожию, але Преосв[ященний]. Йосиф приміняється у цілому житті у душпастирській своїй праці до прикладу Христа Спасителя, який життя віддав за спасення людей, поведе заступи Апостолів, який Бог нам дасть до довершення великого діла з’єдинення Церков».

Більше новин на: Яворів Інфо

Поділитись:
НА ГОЛОВНУ

Варто подивитись:

Загрузка...